Пінчук посадив тестя на плече і написав…

Це робота неназваного піарника Пінчука, яка подається як думки 87-річного тестя олігархів. «Розмова відбулася письмово». Мабуть, щоб догодити нинішньому президенту та дещо впорядкувати його біографію, яка тепер є частиною родинної історії одного з найпотужніших кланів України. Ну і водночас слід уникати спірних питань, без яких допит такого обвинуваченого, як Кучма, втрачає будь-який сенс з точки зору читача.

Але, мабуть, не для редакції, куди вкинули пачку грошей. Особливо дратує те, що це «місто на пагорбі» решту часу існує за рахунок британських платників податків. Суспільний мовник, так. У всій своїй невтішній красі.

Схоже, ми встановили стандарт. Тепер повернемося до вибачень клану на 10 сторінках, написаних дрібним почерком. Якщо вмістити «інтерв’ю з Кучмою» в одне речення, то це суміш «антивиборчого» прагматизму в інтересах нинішнього президента та вибіркової амнезії 1999-2004 років (другий термін Леоніда Данилича). Але давайте зупинимося на найважливіших моментах тексту.

Дострокові вибори під час війни шкідливі, курс Зеленського «виразно проукраїнський» і «має велике майбутнє»

По суті, це відкрита підтримка чинного режиму: це посилює аргументацію ОП проти виборів в умовах воєнного стану. Це раціональна позиція (логістика, безпека, рівний доступ до агітації дійсно обмежені), але й політично зручна для чинного президента. З 2022 року демократичні процедури в Україні об’єктивно «стиснуті» війною (призупинення виборів, централізація рішень, цензура) і з кожним роком ситуація лише погіршується – прикладом тому є доступ до цього тексту від Укррудпрому.

«Я був задоволений Януковичем на посаді прем’єр-міністра», але він став поганим кандидатом і президентом; її просував «не Кучма, а Путін»

Це вибіркова пам'ять. Олігархічна модель виникла на рубежі 1990-х і 2000-х років, тобто у другій половині правління Кучми: приватизація лише для «своїх», поєднання бізнесу та виконавчої влади, поглинання ЗМІ. На початку 21 століття Україна вже була олігархічною економікою; «третя хвиля» олігархів досягла свого піку після 2000 р.; Медійний ландшафт формували великі власники на чолі з Ахметовим і Пінчуком. Це інституційна відповідальність усіх шести президентів, а не «одного поганого наступника».

Добре, якби всі кадрові помилки Кучми обмежувалися лише Януковичем. Але були ще Медведчук і Табачник. Тепер він називає їх «ефективними бюрократами» і стверджує, що їхній антиукраїнський курс згодом став «неприпустимою суперечкою». Це означає, що він знову намагається уникнути відповідальності за власні кадрові рішення та механізми контролю.

«Олігархи? За сучасними мірками, в мій час їх не було».

Кучма заперечує ярлик «батька олігархії». Проте найбільший перерозподіл активів відбувся на рубежі 1990-2000-х років в Україні. Родинно-кланові зв’язки – не журналістська метафора: той же Пінчук за цей період отримав ключові активи в металургії, фінансах і медіа. Іншими словами, олігархічна система не «за ним», а «з ним» – навіть якщо її конфігурація дещо змінилася за правління Ющенка/Януковича/Порошенка.

Вбивство Гонгадзе і «Кольчуг»: російські «операції проти України»

Це переведення стрілок із площини персональної/інституційної відповідальності у площину «зовнішніх інтриг». Абсолютно всі розслідування «касетного скандалу» та механізмів державної приватизації за часів Кучми малюють іншу картину – з ключовою роллю виконавчої влади та близьких бізнес-груп. Того ж Гію задушили і обезголовили не агенти ФСБ, а добре відомі з судових матеріалів високопосадовці МВС України. Так, Росія використала ці скандали на свою користь. Але їх основною причиною стали дії Кучми та створена ним вертикаль влади.

І хоча генерала міліції Пукача засуджено до довічного ув'язнення, а трьох його спільників — до 12 років і більше, справа замовників убивства Гонгазде не закрита. У європейських документах прямо наголошувалося, що питання ініціаторів та організаторів злочину залишається невирішеним: вони не встановлені судом і не притягнуті до відповідальності. Про це, зокрема, зазначалося в документах ПАРЄ та звітах про права людини після винесення вироку. У справі «Ґонґадзе проти України» (2005) ЄСПЛ встановив порушення ст. 2 (право на життя) та ст. 13 (право на ефективний засіб правового захисту) – через недоліки у захисті життя журналіста та неефективність розслідування на ранніх стадіях. Це окреме багатошарове підтвердження того, що українська правоохоронна система не змогла виявити та притягнути до відповідальності всіх винних. Тому Кучма досі в числі підозрюваних.

І, нарешті, соціально-економічний бекграунд 34 років незалежності України, який «розвідка» просто ігнорує.

Бідність. До повномасштабної війни Україна стабільно займала останнє місце в Європі за рівнем доходів (за ВВП на душу населення і особливо за паритетом купівельної спроможності). Це системний результат десятиліть «ходження хибним шляхом»: звісно, ​​можна звинувачувати в цьому самого Яника, але відомо, що мова йде про системну «роботу на результат» усіх 6 президентів, з яких Кучма найдовше обіймав крісло на Банковій.

Демографія. З 52 мільйонів людей на момент відновлення незалежності до, за найоптимістичнішими оцінками, 36 мільйонів (оцінка на 2019 рік без урахування Криму та окупованих частин Донбасу), а після 2022 року – зменшення ще на 10 мільйонів через біженців, втрату територій, надмірну смертність і обвал народжуваності.

Жодна війна не зрівняється з такими втратами – масштабний демографічний колапс почався задовго до 2022 року і триває зі швидкістю «мінус півмільйона на рік» уже тридцять років поспіль. Нинішня війна лише додала щасливого та довгого життя українців, яке вже побудоване за 7 президентських термінів.

На жаль, сучасна Україна – це не лише безлюдна та бідна країна, а й досить безсоромне місце. І «інтерв’ю» є досить яскравим тому прикладом. Проблема не закінчується ексгібіціонізмом української редакції ВВС під гаслом «подивіться, що ви можете». І навіть не з Пінчуком, який практично витягує прах свого тестя у Світло Боже і змушує його ставати на коліна. Зрештою, мотивація нуворишів проста й очевидна.
Питання в реакції цієї частини суспільства, яка 10 років тому вибухнула б від такого «співбесіди з Кучмою», а зараз смиренно жує зім’яті купюри, дбайливо покладені в рот. Наприклад, родичі та соратники Гонгадзе. Де «чорна вдова» Альона Притула, її збочена сволота Сергій Лещенко і, нарешті, Мирослава Гонгадзе з дочками? Їх немає просто тому, що за останні 25 років усі так чи інакше з ними змирилися.

Гонгадзе пішов, але треба якось жити. Тут вони живуть. Той, у кого за пазухою мільйони. А жертву в наглядовій раді Укрзалізниці грає хтось інший.

В молодості здавалося, що спосіб життя Гії нагадував гріх. Тепер ми розуміємо, що справжня громадська боротьба почалася після його смерті. Кому має бути соромно?